ОСЬ ДЕ, ЛЮДИ, НАША СЛАВА

Теми стосовно історії міста, регіону.
Відповісти
was
Я тут недавно...
Я тут недавно...
Повідомлень: 29
З нами з: 20.02.2008 21:25
Контактна інформація:

ОСЬ ДЕ, ЛЮДИ, НАША СЛАВА

Повідомлення was » 02.05.2014 12:20

Дарія Бібик, краєзнавець, голова громадської організації «Долина бойківська»

Якщо ми, для експерименту, запитаємо будь-яку пересічну людину, літню, або молоду: «Чи знаєте ви творчість російського поета Михайла Лермонтова», у більшості випадків співрозмовник відповість приблизно таке: «ну як же не знати». Він одразу почне гордо декламувати напам’ять «Бородіно»: «Скажи-ка, дядя, ведь не даром Москва, спаленная пожаром, французу отдана?»… Якщо запитаємо, про що цей вірш, знавець російської літератури пояснить: про славу російського війська, що захистило свою вітчизну від бусурмана-окупанта у війні з французами у 1812р. І це буде правильна відповідь. Михайло Юрійович Лермонтов народився у 1814 р. – тобто після визвольної війни, але він не раз чув розповіді учасників вікопам’ятної для кожного росіянина битви із армією Наполеона-Бонапарта за Москву.
А у далекому галицькому селі Підгірки (Калуського повіту) трьома роками раніше народився інший співець своєї вітчизни - Антін Могильницький. Він став священиком. По роду своєї діяльності мав нагоду спостерігати за життям народу, представником котрого був, і вислухав не одного галичанина не лише на сповіді, але й у дружній розмові. Його односелець, «Сава із Підгір’я, старий вояк, годен віри», розповів йому свою історію про власну участь у війні з Бонапартом. Яким чином бойко - русин опинився на «французькій» війні? Виходячи із нашої психологічної «прив’язки» до Росії та «глибоких» знань історії рідного краю, перше, що спадає на думку: він потрапив до російської армії. Але це буде помилкою. Росія на початку ХІХ ст. ще так далеко руки не простягала. До Галичини їй було зась, бо ми перебували під «височайшим» патронатом його величності цісаря австрійського, котрий завжди надавав бойкам «почесне право» захищати честь корони у складі цісарської армії на всіх фронтах, де велися бої. Якщо ми поцікавимося, що про це знають наші співвітчизники та заглянемо у першоджерело знань – підручник з історії, то зрозуміємо, що маємо шанс самим собі виставити нуль. Принаймні, підручник авторів С. Стельмах, А. Слюсаренко для дев’ятого класу (саме ці діти вивчають тему війни з Наполеоном) ні словом не обмовився про причетність України до цих історичних подій. Чи варто й згадувати про якийсь героїзм наших співвітчизників. Старожилів, котрі знали про участь земляків у австрійських війнах, нині, практично, не залишилося в живих. До складу Австро-Угорської монархії входила і Італія. Саме сюди були спрямовані військові частини, сформовані з галичан. Тут, в Ломбардії, й відбулися події, достойні того, щоб нащадки героїв – руських (русинських) воїнів – хоча б знали, що такі відбувалися.
З розповіді Сави з Підгір’я народилася балада «Русин - вояк», написана Антоном Могильницьким, котрого в українській літературі знає сміхотворно мізерна кількість людей. Про нього можна говорити хіба-що у вузькому колі учителів української літератури та бібліотекарів. Цій, непересічній в галицькому середовищі постаті, у березні 2011 року виповнилося 200 років. Це був патріот, громадський діяч, просвітитель. У передмові до збірника творів Антона Могильницького (Івано – Франківськ. 2011 р.) Євген Баран називає його будителем Галичини.
Кожний нарід, хоч би дикий,
Любить свій родинний край,
Любить отцівські язики,
Свою мову і звичай.
………………………
Мильша єму отців мова,
Як глас бесіди чужий;
Хоч убога в красні слова,
Предці, - то забиток свій.
……………………………
Лиш невдячний син Бескидів
Згордив свій любимий рід,
Жичив мови від сусідів,
А до своєй чує встид!.
………………………..
Та же руський язик милий
Колись в чести красно цвів,
Колись князі говорили,
Нині - власність простаків.
……………..
А коли нам чужі слова
Так припали до смаку,
Відречімя! Руська мова
Най загине до знаку!
………………………….
Нове собі ім’я даймо,
Вже не русин, якесь инне!
Але, браття, пам’ятаймо:
Без язика плем’я згине.
Для українців тема мови і національного самовизначення, здається, - вічна: завжди стоїть на порядку дня і ніколи не вирішується. Нині вже є нагальна потреба наголошувати, що русин не має жодного відношення до росіянина. До 40-х років минулого століття населення Галичини називало себе виключно русинами. Русинами, а не українцями, називали нас австрійці і поляки, під протекторатом котрих ми перебували впродовж багатьох століть. Лише на початку ХХ ст. товариство «Просвіта» почало інтенсивно пропагувати назву українець. Руська мова – не російська, бо Русь – це Україна. І спекуляція на таких інтимних питаннях мовно – національного характеру лише віддаляє суспільство від вирішення основної проблеми українства – самоідентифікації на своїй, Богом даній землі у своєму природному мовному середовищі. «Без язика плем’я гине». Нині, як ніколи, навіть за часів радянського тоталітаризму, питання про втрату мови стоїть надзвичайно гостро, бо влада, нехай і тимчасова, здається, вкотре готова піти по шляху найменшого спротиву і спрощеного варіанту дії для себе. Ми впритул підійшли до запровадження російської мови як другої державної, забуваючи біблійну заповідь: «не молися двом богам», або, хто служить двом панам – битий від обох. Мовне питання насправді ніхто і ніколи в Україні не вивчав. Замість того, щоб завдатися до південно і східноукраїнського села, аби зрозуміти, якою мовою говорить корінне населення цих регіонів, влада завжди лякається галасливих ділків, навчених створювати дестабілізаційну ситуацію і вміло досягати бажаного результату для себе, не для регіону. Слабкість або «кишеньковість» влади провокує все нові й нові вимоги від опонентів. У корінного ж населення не питають згоди у вирішенні таких доленосних для країни проблем. Із повним узаконенням російської мови на догоду іноземній діаспорі, буде запущено механізм знищення мови корінного населення України. Ми перетворимося на такий собі конгломерат, котрий свого часу не встиг трансформуватися у «советский народ», то зараз піддається експерименту з переродження у міфічну істоту «тягни - штовхая» у котрого дві козлячі рогаті голови з передніми парнокопитними ногами намагаються розбігтися у різні боки, та не пускає спільний тулуб. Російськомовні українці мусять розуміти, що їх сприймають у світі, як носіїв російської культури. Цей факт можна аналізувати з точки зору різних галузей суспільної науки: як плагіат, як безхребетність суспільства, як нездатність нації виробити національну ідею, як небажання влади згуртувати народ навколо державних духовних цінностей. Де-хто із психологів стверджує, що коли людина і те і інше, вона, переважно, - ні те, ні інше, позбавлена виражених рис характеру і яскравих особливостей. Все, що стосується окремого громадянина, стосується і суспільства вцілому. На жаль, ставлення до нас у світі підтверджує таке припущення.
Все, що свого часу Антоном Могильницьким, Маркіяном Шашкевичем, Іваном Франком та іншими корифеями національного духу писалося про нехтування рідною мовою, писалося з огляду на пригноблення нашої мови поляками, угорцями, румунами, але вже тоді, передчуваючи можливе зросійщення, вони застерігали від догідливого використання «великоруського язика». Чи не тому у вищезгаданому збірнику творів Антона Могильницького його названо «талановитим, хоч старомодним поетом Галичини».
Михайлові Лермонтову також понад 200 р. але його ніхто в літературі не називає старомодним. На уроках російської літератури дітям детально змальовують картини баталій, де проявляють героїзм російські солдати. Те, що дітям дають можливість вчити твори російських письменників мовою оригіналу у даному випадку не викликає душевного спротиву, бо, наприклад, більш недолугого перекладу вірша «Бородіно», ніж це зробив якийсь І. Цитович, годі й знайти. Але саме його пропонується для вивчення:
Скажи – бо, дядю, таж недаром
Москва, спустошена пожаром,
Залишена була?
Були ж криваві там події,
Зазнав француз там веремії,
Гримить недаром по Росії
Бородіну хвала. І далі за текстом.
Людина, мало-мальськи обізнана з мистецтвом перекладу, одразу зрозуміє, що перекладач володіє українською мовою на примітивному рівні, намагався зробити дослівний переклад, не передав ні колорит російської, ні багатство української мови. Але пересічний читач може й не подумати про бездарність перекладача, а зробить висновок про нездатність української мови бути вживаною для перекладу класиків російської літератури. Ведучи мову про суцільне зросійщення українців, мусимо нагадати, що Росія сама пережила подібне явище у ХУІІІ ст., коли російська мова цілком опустилася до статусу холопської - мови прислуги. Мовою еліти стала французька. І тільки народна пісня нагадувала про національну приналежність. Михайло Лермонтов у поемі «Останній син вольності» писав: «Уже ль мы только будем петь, иль с безнадежием немым на стыд Отечества глядеть?» Лише після війни з Наполеоном, коли французька почала вважатися мовою ворога, суспільство зуміло відродити свою рідну мову до статусу «великоруської». На жаль, для українського народу російська нині також стала мовою окупанта. Тому маємо всі разом й собі задати запитання: «Невже ми будем лиш співати та з безнадією німою ганьбу Вітчизни споглядати?»
Але проблема у даному випадку – не тільки в мові. Два письменники, український і російський, написали приблизно в один і той самий час віршовану розповідь про одні і ті ж події, що прославляють героїзм свого народу. Про чужинців ми, наші батьки і вже наші онуки знаємо досконало, про своїх – ніколи не чули. Маємо можливість порівняти зміст балади «Русин - вояк», написаної А. Могильницьким у 1849 р. і вірша «Бородіно», написаної М. Лермонтовим у 1837 р. (подаються уривки творів).

-Чи уміють руські діти отечеський край любити,
Чи уміють або ні?
Тота правда, кому дома, хоть ю видить, не свідома,
Най спитає в чужині.

- Скажи-ка, дядя, ведь недаром
Москва, спаленная пожаром,
Французу отдана?
Ведь были ж схватки боевые,
Да, говорят, еше какие,
Недаром помнит вся Россия
Про день Бородина?

Чи уміють руські діти отечества врагів бити,
Чи уміють або ні?
Хто хоть видить, ще не вірить,
Най ся з ними раз хоть змірить,
Попитає в чужи
…….
Да, были люди в наше время,
Не то, что нынешнее племя:
Богатыри – не вы!
Плохая им досталась доля:
Немногие вернулись с поля…
Не будь на то господня воля,
Не отдали б Москвы!
Отворім тоті могили, що землицю нашу вкрили,
Чей сказвати би могли,
Що в них порох руських костей, котрі били злобних гостей,
За отечество лягли.
……………….
Коби бандуристи встали, давну думку заспівали,
А послухав руський син,
Як ся наші били давно, сказав би Львів і Журавно,
Снятин, Збараж, Обертин.
………………………………
Межи ними руська слава, гожі хлопці з Станіслава,
З Коломиї легіні:
Полк Булії з хоругвою розпростирав силу свою
В нерозірваній стіні.
…………………………
День був красний. Весна мила цвітом землю простелила,
І поранок золотий;
Ми готові вже до бою, кожен зладив ясну зброю
І відмовив пацір свій.
Забил заряд я в пушку туго и думал: угощу я друга!
Постой-ка, брат мусью! Что ж тут хитрить,
Пожалуй к бою; уж мы пойдем ломить стеною
Уж постоим мы головою за Родину свою!
…………………
Товариші шепчуть прощі: сли враг кулев наші мощі
В сиру землю повалить;
Кого сей раз не досьигне, най на гріб наш землі кине
І родині ознайомить.
………………………………
Вождь хоробрий перед нами, оточений старшинами
На конику воронім,
Так промовив: «Мої діти! Нині будем врагів бити,
Єуропи рицаря;
Ваша храбрість світу явна, страх геть, набік!
Бо смерть славна за вітчизну і царя».
…Полковник наш рожден был хватом:
Слуга царю, отец солдатам,…
Да, жаль его: сражен булатом
Он спит в земле сырой.

Ніби моря шумні фалі всі ся грімко відозвали,
Блисли зброєв і мечем:
Що –смо вірні, днесь покажем;
Борше в бою всі поляжем,
Але з місця не втечем.
……………… И молвил он, сверкнув очами:
«Ребята,!не Москва ль за нами?
Умремте ж под Москвой,
Как наши деды умирали!
И умереть мы обещали,
И клятву верности сдержали
Мы в Бородинский бой»
Чи то бори з вихром грають, чи ся з шумом посувають
І вершками миготять?
Чи ся хмари гдесь урвали, з берегів повиливали,
Валом грубим к нам летять?
……………….
Ні! То франків обороти, ніби в танець до охоти
Смілий вождь складає вряд,
Ручна зброя і гармати зачинають прокидати
Густі кулі, ніби град.
……………. Ну ж был денек! Сквозь дым летучий
Французы двинулись, как тучи
И все на наш редут.
Уланы с пестрыми значками,
Драгуны с конскими хвостами,
Все промелькнули перед нами,
Все побывали тут.
Гурра, хлопці!- загриміло, - в ім’я Боже, лише сміло!
Гомін в хмарі ся відбив.
Курки блисли, кульки свисли, пушок пащі пожар присли,
Дим ся клубом покотив.

Бистрі коні чвалом гонять, шаблі ясні іскри ронять.
В похід гучно банди тнуть;
Гучно – а нам не до того, бо під боком не з одного
Піски теплу кровцю п’ють!

Крик, зойк, гриміт глушить уха, вид тьмить диму завируха,
Середодня паде змрок,
Ми обляні тяжким зноєм, прем французів сильним боє,
Платим кров’ю кожний крок.
Вам невидать таких сражений!...
Носились знамена, как тени,
В дыму огонь блестал,
Звучал булат, картечь визжала,
Рука бойцов колоть устала,
И ядрам пролетать мешала
Гора кровавых тел.

Вже олова смертна сила густі лави прорідила,
Як покіс мертвець лежить,
З обох сторін многі страти, ми б’єм жваво, лиш не знати,
Хто з нас поле удержить?

Втім ад’ютант дає знати: «Хлопці! Моста добувати,
Що на річці нижче геть.
Ворог хутко зачав класти, щоби збоку на нас впасти;
Ступай Булія вперед!»
……………….
Туж на річки боці лівім вже ся франкам в очі дивим.
І приступом берем міст:
Рісні кулі і багнети валять мужів,
Як з трепети сильна буря жовтий лист.
…………….
Нас на мості – гірка біда! Обскочили, як пси діда,
Вороги і горнуть в плін;
Відобрали, где що було, гвер, багнети, порох, кулі,
Нічим бити - ану гинь!
…………….
А слава ж ти, Боже милий, що живцем нас хоть не з’їли,
Що вертаєм хоть такі!
Честь вояцьку ще не стратим і французам ся відплатим,
Ще здорові кулаки!
………………. Изведал враг в тот день немало,
Что значит русский бой удалый
Наш рукопашный бой!
Земля тряслась, как наши груди;
Смешались в кучу кони, люди
И залпы тысячи орудий
Слились в протяжный вой….
Осина му! Француз лютий і тут не дасть віддохнути:
Так нас дуже полюбив!
Не дость, що нам побив мужі і забравши все оружє
Ще з нас дурнів поробив
………………..
Падоньку наш нещасливий! Чого ж ми ся ту дожили!
Такий плян – ай гіркий світ!
Як вівця під ніж лягати і без помсти умирати –
А чи ж то ся так годит?
……………
В тім вискочив з першой лави підофіцер, легінь жвавий
Гдесь з – під гір, попівський син.
Ану, хлопці! Нам то, знати, чи так, чи сяк умирати!
Раз умре, хто – сь раз родив!
…………..
Ви свідомі той роботи, з медведем ся побороти
В полонині вам не встид!
…………………..
Ану, хлопці! Так по – свому, чесну вість пішлем до дому,
Най гуцулів знає світ!
Дивіть, онде в винограді грубі тички стоять в ряді,
З красним кілєм довгий пліт.

Ану! – А сам плюнув в жмені, а ми роєм, гей шершені,
Повалили за ним вчвал,
Кождий вирвав, що міг скоро: тичку, кіл або підпору.
Аби в руки шо дістав.
………………
Вони мислять, що вар’яти біжать з кілєм на гармати
І ще собі строять жарт!
……………
А ми скоком на лафети, як зачнем кілєм валити.
Кого с мо лиш засягли!
Хоть нам кляли і квичьили, а вже пушок не набили,
Всі до ноги полягли.

Так вам треба, песі діти! Знайте, як кров руську пити,
Тепер землев закусіть!
Многі з ваших рук померли і нам’ єсти чести вдерли –
Так ся вояк кривди мстьть.
……………..
Тут зачався на багнети бій кервавий і завзьитий,
Як згадаю, ще ми страх !
Сонця лучі вже згасали, нім наші врагів прогнали
І побили геть на прах.
………………
Супочинок наш минає, бо полковник надлітає,
Сопить, як в кузні мішок;
Кричить, cварить, що му сили, а не видить, що – смо взьили
Від французів шість пушок!

«Як ви сміли без бефолю іти з місця в таку хвилю,
Вчувши «гальт» на кожний крок?
Тепер кожному куйону кажу дати без пардону
Тугих п’ятдесят пальок»!
……………………..
Втім летить штаб генеральний, в середині вождь начальний
З боєвища впрост на нас.
І питають: «що такого? За що в суді люда много?
Хто з них і що провинив?»

Тут фельдфебель прип’яв борту, мельдується до рапорту,
Кладе руку на чоло;
Всі цікаві, що приносить, а він сміло все голосить,
Так до крихти, як було.

Врешті мовить: «Так зухвало серце наше не жадало
З місця бою утечи;»
Але гнав нас жаль розпуки, що нема що взятии в руки,
Аби браттям помочи»
От стоять тоті гармати, що вдалося нам забрати,
Осьде рани – весь наш блуд!
………………
Вертаєм вам честь повинну, відпускаєм всю провину,
Славна ваша храбрість будь!
На пам’ятку тої хвили, где –сте врагів побідили,
Хрест оздобить вашу грудь!
……………………
Так ми Сава із Підгіри, старий вояк, годен віри,
Розповідав давну вість;
Хто з книжок більше читає, або відкись більше знає,
Най вам ліпше оповість.
Антін Могильницький не став великим поетом, хоч написав ще один великий віршований твір, присвячений легенді про виникнення Манявського скиту. Але й вірш «Бородіно» Лермонтова в українській школі ось уже майже ціле століття вивчають не лише за те, що її написав знаменитий поет, а за те, що він оспівує славу «російського солдата». У Михайла Лермонтова є й інший вірш, присвячений подіям під Бородіно, який не рекомендовано для вивчення через те, що критики вважають його малопатріотичним. У творах нашого великого земляка Антона Могильницького крім возвеличення слави галицького воїна маємо, як чисте джерело, зразок давньої галицької мови, про яку ми не знаємо взагалі нічого. То чи ж довго ще нам учити наших дітей на прикладі чужої звитяги. Мабуть, якби якийсь подібний твір описав не «гордих хлопців з Станіслава», а жебраків із Станіслава, його б пропонували до вивчення для «висміювання негативних проявів у національному характері». Молода генерація нації має вчитися на прикладах власної слави.
Нема потреби позичати у сусідів крилаті вислови, котрі спонукали б до філософських роздумів про долю «отечеського краю». Ми маємо свого пророка, Антона Могильницького. Йго вуста промовляють сьогодні до нащадків: «Правду говорити мушу, бо що серце чує, того уста замовчати не можуть… Віддаймо честь, кому честь принадлежить… і треба їх учити, єсли хочемо правдивого просвіченія бути причастниками, - але, браття, погадаймо: не все золото, що ся світить!… Встидаймося борше бути так плохо мислящими і небачними, щоби без розваги і осторожности…на осліп втручатися в пропасть бездонну, котру під нами хитрі вороги копають, а потім з нашої погибелі насміваються і ругають!.. Сумний то образ многих бід і тяжкої недолі, які нарід руський через кілька віків трапили.! Мало о них споминає історія, бо самі тоті, що до того гніту причинилися, встидалися записати до книг свої справки, (справи) щоби поточність з їх нелюдських діл не поругалася. Але живе пам’ять тих часів... не старіє, не умирає, але переходить від отця на сина, від матері на дочку, як найдорожча часть маєтку, котру їм зіставити можуть». Цитати вибрані із творів Антона Могильницького.

Аватар користувача
san
Модератор
Модератор
Повідомлень: 3302
З нами з: 07.01.2005 16:10
Звідки: Долина
Контактна інформація:

Re: ОСЬ ДЕ, ЛЮДИ, НАША СЛАВА

Повідомлення san » 03.05.2014 13:35

Напишіть хоч тезово про що пост
бо читати його не буду навіть я
die Große Schlange

smetvlad
Любить писати
Любить писати
Повідомлень: 278
З нами з: 20.09.2005 18:27
Звідки: Долина
Контактна інформація:

Re: ОСЬ ДЕ, ЛЮДИ, НАША СЛАВА

Повідомлення smetvlad » 05.05.2014 23:41

Я прочитав. цікаво. слушно.

Відповісти

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 1 гість